Едуард Русяновський

    Помпезне відзначення 20-річчя відновлення КПУ і 95-річчя створення її попередниці засвідчило, що порадувати поріділі ряди ідейних більшовиків-ленінців нічим. А от для тих, кого в цю політичну силу привів шкурний інтерес – новини щонайкращі. Доповідь Симоненка засвідчила, що під риторику «повернення країни народу» симоненківці остаточно відмежувались від комуністичної ідеології, зациклившись на  реалізації чисто шкурних інтересів, пов’язаних із зміцненням союзу з провідною політичною структурою великого капіталу – Партією Регіонів. Тож чого очікувати від КПУ?

Спасибі жителям Донбасу…

   Як би не бідкалися симоненківці, ніби жити їм в час панування ПР важко, факти свідчать про інше. Своїм вірним союзникам регіонали створили прекрасні умови для діяльності, спрямованої на боротьбу за «руський мир», обпльовування всього українського. Урочистості симоненківців відбулись в символічному місці. Для торжеств влада їм виділила Український дім, який, нагадаємо, споруджувався як музей Леніна. Свою доповідь П. Симоненко розпочав із вдячних слів шахтарському краю і його людям, де 19 червня 1993 року на зборищах в Донецьку «було прийнято рішення про об’єднання прихильників комуністичної ідеї в КПУ». Вдячність Симоненка жителям Донбасу була настільки великою, що він й словом не зачепив «подвиги» передового загону олігархату – ПР. Проти своїх союзників, з якими симоненківці сподіваються торпедувати євроінтеграцію України і втягнути її в МС, КПУ виступати не з руки. Натомість головним ворогом оголошено «Свободу». Як і в часи «жовтневого перевороту», громадянської війни, насильницької колективізації, організації геноциду-голодомору, КПУ проголошує своїм головним ворогом – український буржуазний націоналізм. І той факт, що більшість верхівки КПУ давно перейшла в статус найбільш жадібних і жорстоких буржуа – нічого не змінив. В своїй доповіді Симоненко виклав цілу програму боротьби «з чотирьох розлогих пунктів-абзаців» з українським націоналізмом. Дійшло до того, що саме «Свободу», в якій не має олігархів і яка вперше прийшла в парламент, Симоненко проголошує «головним ідеологічним двигуном антинародних реформ». Не ПР, не БЮТ- «Батьківщину», ні себе, грішного, з маєтками, а саме «Свободу». Воістину, ніхто не здатен так принизити КПУ вкупі з її союзником ПР, як недолугий лідер псевдо-комуністів. Доповідь Симоненка якщо й вплине на «Свободу», то лише в позитивному плані. Безсилий гнів передвіщає, що ПР невдовзі втратить владу, а разом з нею в небуття піде і союзник – КПУ. Такий собі домашній песик ПР. Дрібний, недолугий, але на диво злий і злопам’ятний.

Кінець «лівого маршу»

    Симоненко, крім старої пісні «про головне» сказав і дещо нове. В цьому плані звертає на себе увагу оцінка діяльності Блоку лівих і лівоцентричних сил, створеного в 2009 році. Великий аналітик в сфері націоналізму щодо оцінки «Лівого маршу» вклався в одне речення. «Спроба виявилась невдалою». І це правда. «Лівий марш» провалився. Далися взнаки тупі претензії КПУ на лідерство і монополію, які й відштовхнули потенційних союзників. Та й для чого КПУ знадобилася б «ліва дрібнота», коли вони подружилися з ПР? Але винними очільник КПУ в провалі назвав дрібні ліві партії, які, виявляється, не визнали величі КПУ. Отож, Симоненко зробив висновок, яким раз і назавжди відмежував КПУ від інших лівих сил. «В нинішніх українських реаліях, - проголосив Симоненко, - можливий лише один лівий блок – комуністів і безпартійних». Чудова новина для суспільства. Після такої самоізоляції КПУ від лівих сил з’являється можливість замість партії шкурників і брехунів, посібників олігархату розпочати створення в Україні справжньої національної лівої сили. А то дивна складається ситуація – в бідній країні по суті, не має лівих сил. А КПУ, що позиціонує себе лівою, насправді давно переродилась в свою повну протилежність. Втім, нас чекає інтрига, що втне симоненків блок КПУ і безпартійних під час президентських виборів? Варіантів може бути безліч. Можливо навіть таке. Симоненко, довівши свій рейтинг до 4%, злякається, що й такий мізер може зашкодити другу – Януковичу, до того ж, остаточно осоромити «головного комуніста», може ініціювати висунення кандидатом в Президенти від КПУ якогось безпартійного більшовика-ленінця. Щоб згодом каятися в  допущеній помилці.

Голос КПУ звучить на користь ПР

   Симоненко констатував, що вдалося «прорвати інформаційну блокаду, організовану проти нас олігархічним режимом». Мовляв, голос комуністів нині звучить «голосніше, ніж будь коли і з телеекранів, і з газет, і в інтернеті». І це – правда.  Як і те, що без участі союзників з ПР такого «прориву» не було б. Бо кошти, які поступають в ЗМІ, підпорядковані КПУ, мають регіоналівське походження. Не має секрету в тому, що ПР напряму субсидує «кнопкодавів» з КПУ, надає симоненківцям державні посади, на яких можна поповнювати як особисті рахунки, так і партійну касу.

Марш сталіністів

    Говорив Симоненко і про партійну дисципліну. І це, схоже, принциповий момент. Згадав про дисципліну в контексті підготовки КПУ до збирання підписів за проведення референдуму з приводу Митного союзу. Стурбованість лідера політичної сили з сумнівними перспективами перед таким іспитом цілком зрозуміла. На гидку справу навіть не кожен політичний збоченець піде добровільно. Отже, необхідний примус, як під час колективізації, розкуркулення, вигрібання з селянських осель всього істинного… В цих умовах партія має діяти, вважає Симоненко, «як узгоджений механізм». І тут приклад попередників - більшовиків-сталинців пригодиться.

Заклик до насилля

   Було в симоненківській доповіді і щось віддалено схоже на партійну самокритику. Нам, визнав він, «не вдалося «вписатися» в класову боротьбу трудящих». «Акції соціального протесту, - продовжує бичуватися Симоненко, ідуть «мимо нас». Якби за «а» послідувало «б», то Симоненкові  треба було б визнати, що така невтішна ситуація склалась тому, що КПУ, пішовши на зговір з ПР, повністю відійшла від проголошуваних принципів, статуту і програми. І замість ідеології вона сповідує зрадництво. Але визнавати очевидне Симоненко не став. І, керуючись теорією і практикою сталінізму, закликав однопартійців до насильства. Мета  насильства гранично конкретна – «навчитися вигравати у «Свободи» та інших опозиційних партій вулицю». Симоненко орієнтує однопартійців на застосування сили, «яку КПУ відтепер зобов’язана мати». Мовляв «добро має бути з кулаками». Яке «добро» може принести вчорашня, до того ж, деградована партія, важко уявити, а от «кулаки» - цього в практиці КПУ, починаючи з 1918 року, вистачало. Варто звернути увагу, що принишкла КПУ, яка ніби забула за кулаки, тепер, під крилом ПР осміліла настільки, що погроза силою стає визначальною. І це закономірно. Крім насилля, в переродженців нічого іншого не залишилося. Про ідеологію і практику КПУ читайте в статтях: «нащадки Орди і європейський вибір», «Смертний вирок від/для КПУ», «кому потрібен клінч між КПУ і Свободою», «КПУ хвалить Сталіна №227», «Виібр КПУ: між забороною і самознищенням», «Куди дрейфує КПУ» , «Возз’єднання, як краплена крата політичного шахрайства»