Той лад, який нині утверджується в Україні не вкладається в рамки класичного капіталізму. Навіть рамки капіталізму з приставкою «дикий» для нього завузькі. Тісне злиття нічим не обмеженої влади з бандитсько-злодійським капіталом, консервуванням соціального статусу людей нагадує скоріше пору феодалізму. Коли владці, котрі обманом захопили владу роздають своїм родичам і фаворитам «хлібні посади» майно, землю, і все що на ній є- лісові і водні угіддя, пасовища. Громади міст і, особливо, містечок і сіл позбавлені всього, чим вони споконвіку користувалися, потрапляють в жорстку ізоляцію. Населені пункти разом з людьми, які там живуть перетворюються в резервації. Де часто немає ні роботи, ні можливості прогодувати себе і сім’ю само зайнятістю. Переїхати з вимираючої глибинки в менш депресивні райони не має змоги. Там, де є робота – дороге житло. Залишається одне – сім’ю залишати в резервації, а самому їхати на заробітки. За кусень хліба, за можливість вижити в такий спосіб, розпадаються сім’ї. Це якраз те, що треба феодалам – слабка сім’я – слабка громада. А позбавлена сил громада не має шансів вийти з облаштованої для неї резервації.

Феодали тому й феодали, що вони фактично не займаються підприємництвом. Вони полюють. На державні підприємства, людське майно, землю. І навіть на людей. Відомий вбивця Лозинський якщо й є винятком, то лише тому, що посаджений в тюрму. Десятки і сотні йому подібних феодалять без жодних для себе наслідків.

Нині багато списів ламаються навколо землі сільгосппризначення. І  для цього є сенс. Коли буде знято мораторій на її купівлю-продаж, то для розвитку феодальної системи буде зроблено ще один крок. Але, як на мене, суспільство, заклопотане одним видом землі ніби не помічає, що феодали не з меншим напором захоплюють різного роду угіддя. Містам і селам з цією метою встановлюють такі межі, що громади залишаються без землі, без лісових і водних угідь. Все це переходить у приватну власність, щоб потім опинитися в загребущих руках, в які раніше потрапили підприємства і цілі галузі промисловості і сільського господарства.

Реакцією на цю територіальну експансію має стати розширення рамок боротьби за природні ресурси. Хитромудра земельна реформа одним селянам давши цяцянку у вигляді земельних паїв, інших – залишила ні з чим. Тим самим було розколото громади, послаблено їх. І користуючись слабкістю спротиву вже без жодних реформ пішов процес захоплення територій не сільськогосподарського призначення. А це не менша, а можливо і набагато більша біда, ніж втрата орної землі. Що залишається селянину, якщо в нього забирають все, тобто повністю ізолюють від природи, серед якої він живе. Міські жителі зі своїх «кліток» у багатоповерхівках, схоже, далеко не в повній мірі усвідомлюють, що грабують не лише селян, а й всіх, від кого відгороджують бетоними огорожами береги морів і рік, хто натикається на сітку-рабицю при спробі зайти в ліс, на берег озера чи ставка. Феодали захапують природу зовсім не для того щоб зберегти її. Кошти в екологію вони вкладають рівно стільки скільки потребує будівництво різного роду загорож. Відчувають нечестивці, що на ці багатства в них жодних прав не має. Тож витрачатися на збереження захоплених природних багатств скоробагатьки не мають наміру. І рано чи пізно ошуканим громадам доведеться прозріти і повернути награбоване. Краще раніше, поки природі не нанесено непоправної шкоди, а кріпосне право ще не закріпилось.