Кілька місяців поспіль на Донбасі триває російсько-українська війна. Гинуть люди, руйнуються підприємства і цілі міста. Але це – на Донбасі, а в інших регіонах – ситуація зовсім інша. Хтось допомагає українським військовим, хто живе далеко від воєнних проблем, а хто і шкодить Україні словом чи ділом. І що особливо дивує і шокує, що різноманітні зв‘язки України з Росією  продовжуються, ніби нічого не сталося. Торгівля йде повним ходом, з культурним обміном відбувається теж саме. Нацрада з телебачення заборонила показ по українським каналам кілька десятків телефільмів і серіалів, в яких беруть участь Охлобистін, Порєченков та ще кілька акторів-україноненависників. Але від цих мізерних обмежень величезний потік російської пропаганди в Україну жодним чином не постраждав.

            Частковими заходами Україну навряд чи можна врятувати від цілеспрямованої ворожої пропаганди, тим більше, що російські пропагандисти за 300-літнє панування в Україні створили міцні форпости свого впливу, насамперед, російську мову, якою користується майже половина населення України, свою культуру і звичаї, які чимало зденаціоналізованих українців вважають своїми. Сподівання, що українське може мирно співіснувати з російським, нічим не виправдане. Історичний досвід свідчить, що московська орда ніколи не задовольнить ся якоюсь одномовністю, федералізацією, поки до щенту не знищить чуже і замість нього не нав‘яже своє.

            Ще на початку 30-х років минулого сторіччя, перед голодомором 1932-1933 років  учасники революційних подій, зіткнувшись з російським шовінізмом, висунули гасло, в якому тодішні українські революціонери вбачали порятунок України і українства. Заклик був точний і лаконічний – «Геть від Москви!». І висунув його видатний український письменник, доречі, росіянин за походженням, Микола Хвильовий. Лише відмежувавшись від впливу Росії, Україна зможе приєднатись до цивілізованого світу, перебування в якому вона заслуговує. Без цього розриву Україна продовжить перебування в національному рабстві і не зможе проявити свій потенціал.

            Інтелектуалів, які висунули вбивчий для більшовистської Росії лозунг «Геть від Москви!», були хто фізично знищеним, хто застрелився сам. Таке Москва не прощає. А після розстрілу українського Відродження до українців орда застосувала тортури голодомору-геноциду.

            Але Україна виявилась міцним горішком і зуміла піднятися після розстрілів, голодомору. А в другій світовій війні Україна зуміла зіграти сольну партію УПА-ОУН, отримавши військовий досвід і ідейно-національний гарт, значення якого можна оцінити лише нині, під час воєнних дій.

            Але не варто піддаватися ілюзіям – резерви московської орди в Україні занадто потужні, щоб ними можна було нехтувати. Пасивність чинної української влади щодо відродження української мови, культури, звичаїв вражає. Навіть воююча з Україною Росія має чимало важелів, щоб впливати на поводження України з іноземними партнерами, на наші фінанси, державний устрій… І все це можна і треба припинити просто і жорстко – «Геть від Москви!» В тому числі – геть від її мови і культури. Звісно, таке глибоке переорієнтування здійснити буде не просто. Особливо, коли врахувати, що часу на це залишається небагато. Звісно, все це має відбуватися добровільно, без примусу, але із застосуванням відповідних засобів впливу держави і суспільства, які, нарешті, мають донести до людей, що половинчастого вирішення проблеми боротьби з русифікацією не має. Або Україна стане українською, зі своїми оригінальними самодостатніми мовою і культурою, або рано чи пізно від неї нічого не залишиться. Вчепившись за двомовність, федералізацію та інші «штуковини», путінська Росія буде прагнути повної перемоги над Україною.

            На цю ж тему читайте в статтях: «Путін міряється впливом», «Гальмівна сорочка для Путіна», «Україна заслонила собою Європу», «Кредит на крові», «Родослівна російського кредиту», «Чи приросте Росія Україною?», «Назад в СРСР?», «Покірність ягнят», «Багатоходовка Путіна», «А свастика вигулькнула в Ярославлі».