Головна » Статті » Мої статті

Між надією і розпачем, або Чому родюча земля перетворюється на "відмерлу спадщину"

 

За останні чверть століття співтовариство селян-пайовиків двічі опинялося в епіцентрі суспільної уваги — на старті земельної реформи 90-х років минулого століття, коли колишнім колгоспникам виділяли земельні паї, і вже в наші дні, позначені закінченням строку мораторію на купівлю-продаж землі і чітко помітним наміром влади запустити ринок землі. Цього разу риторика й тональність суттєво змінилися. Селяни-пайовики зображуються в ролі стражденних, бо через мораторій не можуть продати землю. Інших лих у селян, виявляється, немає. Чи так це? Варто придивитися уважніше.

Позначені "чорною міткою" Власники землі українського зразка, на відміну від заможних, упевнених у собі зарубіжних колег, виявилися людьми малопомітними і… неорганізованими. Коли в Олексіївці, що на Одещині, виникає необхідність зібрати власників землі, то з більш як 400 власників паїв з'являються не більше двох десятків людей похилого віку. За час украй затяжної реформи одні пішли з життя, інші відійшли від справ. Спадкоємці землі найчастіше живуть у містах і приїжджають у рідне село тільки в поминальні дні, воліючи одержувати орендну плату за довіреністю. Реформа поділила селян Олексіївки та ще двох сусідніх сіл, що колись входили в один колгосп, на три нерівні й неоднорідні частини. Засновниками-розпорядниками новоствореного сільгосппідприємства стала "чудова шістка" у складі верхівки ліквідованого колгоспу, а більшість селян, віддавши земельні й майнові паї в оренду, надовго перетворилися на пасивних споглядачів того, що відбувається як у селах, так і на їхніх полях. Утворився й альтернативний сектор, створений двома фермерськими господарствами, які виникли ще в романтичні передреформні часи, та трьома десятками одноосібників, що збунтувалися, з "боями" вирвали свої земельні наділи з орендного полону і стали господарювати самостійно. За час тривалої реформи багато зерна, соняшнику перетекло з олексіївських полів у термінали чорноморських портів, але жодна з трьох названих підприємницьких груп не досягла успіху. Навіть батьки-засновники зазнали фіаско, довірившись заїжджим комерсантам. Представники альтернативного сектора ледь зводять кінці з кінцями, але про повернення до безтурботного життя не думають. Оскільки бачать, що відбувається на іншому полюсі, де на селян-орендодавців узагалі перестали зважати. Ті вже не вірять, що розпайована земля є їхньою власністю, високо цінуючи сотки присадибних городів і не звертаючи уваги на гектари "великої землі" за селом. "Чого ви все про паї запитуєте? — висловилася одна із селянок. — Це про свій город я пісні можу співати, він годує родину, дає роботу. А що пай? Галасу багато, а грошей — кіт наплакав…".

Емоції подібного роду доповнюються "убивчими" фактами. Більше трьох десятків паїв, виділених олексіївським селянам, перебувають нині в незавидній ролі "відмерлої спадщини", тобто претендентів на те, щоб узяти їх у власність, немає. Знецінення паїв — загальна тенденція, у країні "чорними мітками" незатребуваності позначено вже понад мільйон гектарів.

Засновник пайовику не товариш Родина Василя Гончарука, до якої в пошуку визначальної тенденції автори вирішили придивитися уважніше, посідає проміжне місце між більшістю земельних власників, які змирилися з роллю орендодавців, і тими, хто всупереч обставинам господарює самостійно. Гончаруки побували в ролі і тих, і інших. Витребувати паї Василю Степановичу вдалося, але довго хазяювати на них не вийшло. А тут ще негаразди в сім'ях синів, які призвели до того, що на піклуванні старших Гончаруків опинилися дві неповні сім'ї з онуками. Виручає те, що Гончаруки хоч і живуть у трьох окремих хатах, але подвір'я і город спільні. Під час земельної реформи, вважає старший Гончарук, селяни втратили більше, ніж придбали. Під дзенькіт фанфар із запевняннями про передачу землі в руки тих, хто її обробляє, селяни одержали не обіцяні наділи, а, як виявилося, досить ілюзорні права на них, яких треба було самим і домагатися, якщо вистачало сил і наполегливості. Організатори постколгоспного агробізнесу, одержавши свободу дій і позбувшись соціальних зобов'язань, пішли на ліквідацію особливо трудомістких і обтяжливих для них виробництв. Власники земельних паїв, їхні діти й онуки на додачу до символічної орендної плати одержали можливість оцінити всі принади безробіття.

Нові часи посміялися над родиною Гончаруків, три покоління яких працювали на молочній фермі, щиро вважаючи, що тваринництво є істинно селянським заняттям, а отже, без роботи вони не залишаться. Помилялися. У господарів новостворюваних сільгосппідприємств були інші пріоритети. За іронією долі, зоотехніку Василю Гончаруку і його домочадцям дістався розвалений корівник, який не підлягав відновленню. Особливо затребувані активи у вигляді тракторів, автомашин, сільгоспінвентарю прибрали до рук засновники створеного сільгосптовариства. До числа обраних Гончаруки не потрапили, як і інші рядові фахівці й працівники. І потрапити не могли. Крізь сито земельно-реєстраційних служб проходили в основному керівники реформованих колгоспів. Ті, хто виграв "бій" за заволодіння найбільш затребуваним майном, й одержали доступ до обробки полів з допомогою оренди паїв. Щоправда, ненадовго. Добробут, побудований на обмані, чужій біді, стійким і тривалим не буває. У цьому олексіївці змогли переконатися наочно, спостерігаючи, як орендарі розпоряджалися їхньою землею і майном. Круті іномарки "інвесторів" скупчувалися біля контори "чудової шістки" двічі на сезон. Навесні, коли приїжджі комерсанти пропонували пальне, насіння сільгоспкультур, і пізньою осінню, коли благодійники "вибивали" за свої послуги дедалі більшу частину врожаю. Надовго "полегшеного" господарства, в якому залишилося одне рослинництво, не вистачило. Дійшло до того, що новим господарям розраховуватися довелося… самим підприємством, яке після тіньових угод довго ходило по руках разом із селянськими паями.

Селянська арифметика — Як думаєте, звідки у простого колгоспного фахівця, що залишився без роботи, з'явилися знання, які дозволяють позиватися за землю? — запитує старший Гончарук. — Може, місцеві чиновники навчили орієнтуватися в хаосі прийнятих законів? Та де там. Їм на руку безграмотний, байдужий власник землі, який не бажає вчитися. Осягав те, що відбувається, старший Гончарук, як і багато його односельців, з допомогою спілкування з молодим поколінням родини. Звідси й турбота про їх навчання. При більш ніж скромному достатку олексіївців у місцевих родинах розбіжностей з приводу того, учити дітей та онуків чи, пославшись на бідність, утриматися від непосильних витрат, зазвичай не виникає. Інше запитання: куди чаду вступати і скільки за це доведеться платити? У селі виведено й перевірено на практиці формулу, згідно з якою дефіцит коштів на навчання компенсується додатковим навантаженням на родину. Виручає, знову ж таки, присадибне господарство. Підраховано: для оплати навчання в коледжі в невеликих містах необхідно тримати дві-три корови, а щоб забезпечити навчання студента в Одесі чи столиці, будуть потрібні доходи від утримання п'яти-шести корівок. Є й інший, але менш надійний варіант — завести тепличне господарство. Гончаруки, переконавшись, що орендної плати за п'ять паїв (трохи більше 20 тис. грн за сезон) для навчання підростаючих онуків не вистачить, завели… міні-ферму. Але здоров'я їм вистачило на те, щоб забезпечити навчання тільки старшої онуки. Селянська арифметика підказує: не все гаразд в орендних відносинах. На земельних паях Гончаруків орендар одержує з гектара пшениці 40–45 ц, кукурудзи — 60–70, соняшника — близько 20 ц. Тобто щороку валовий дохід з 25 га становить близько 350 тис. грн. Якби вирощене не відвозили прямо з полів у чорноморські порти, а використовували по-хазяйськи, як це робиться в селянських подвір'ях, тобто для виробництва м'яса, молока, то вихід валової продукції наблизився б до мільйона гривень. І за такий ресурс орендар платить просто мізер — 3% від нормативної оцінки землі, або трохи більше 20 тис. грн за використання 25 га цілий рік. Такі розрахунки, стверджують сільські експерти, дають відповідь на запитання: чому городні сотки виявляються більш дохідними, ніж пайові гектари? Нічна розмова Селян надто багато й довго обманюють, щоб вони легко йшли на відверту розмову. Вдалося розговорити Василя Степановича лише в останній день, точніше, ніч перебування в Олексіївці. Про синів, які не рвуться до сільської спадщини, говорив скупо й без осуду. Звичайна історія тих селян, які хочуть за будь-яку ціну закріпитися в містах навіть без житла й постійної роботи. А в тому, що онуки залишилися при них, співрозмовник бачить шанс для всієї родини. Що не вийшло у дітей, може вийти в онуків. — Як так сталося, що в родині аж п'ять паїв? — Наділи за селом одержав я з дружиною і старший син. Два паї були виділені моїм батькам. Під час розпаювання вони були зовсім старенькі. І, пам'ятаю, раділи, як діти, тому, що на схилі віку нарешті розжилися на таке багатство, яким зможуть обдарувати дітей та онуків. Те, що їхній подарунок виявився не таким привабливим, не їхня провина, а наше спільне лихо. — Чому, на ваш погляд, з селян-пайовиків не вийшло ефективних власників, які змогли б встановити свої порядки? — Усе просто. Наділення селян паями відкривало шлях до фермерства, сталого розвитку. Але пайовиків не допускають до їхньої ж землі. На основі, призначеній для зростання селянських господарств, почали розбудовувати… агрохолдинги. Земельні питання надто важливі, щоб ними займалися самі селяни. — Городяни можуть допомогти? — Це в їхніх інтересах. Достатньо подивитися на ціни на продукти, вироблені у дрібних господарствах та агрохолдингах. — Підрахували, що вам світить після запуску ринку землі? Після продажу паїв родина стане забезпеченою? — Нічого цього не буде. Добробут родини з продажем землі не поліпшиться, до того ж зникне остання надія жити по-людськи. Співрозмовник підкріплює сказане розрахунками. При нинішній нормативній оцінці землі в 14 тис. грн за гектар родина за п'ять паїв уторгує десь 350 тис. грн. Їх не вистачить навіть для того, щоб купити на околиці Одеси однокімнатну квартиру, тому що вартість квадратного метра житла економ-класу у великих містах зараз порівнянна з оціночною вартістю… гектара землі. Можна плакати, сміятися, але… не продавати. "Поки в орендних відносинах фігурують чорні мітки "відмерлої спадщини", говорити про запуск ринку землі просто непристойно, — вважає співрозмовник. — Ніхто не заважав і не заважає владі створити сприятливі умови, щоб селяни могли вільно розпоряджатися паями, господарювати на виділеній землі, вести агробізнес. У такому разі земля подорожчає в рази, і скупити її задешево (просто украсти) не вийде. А це — лихо для тих, хто вже підрахував бариші, і вони готові на все… Що робити? Триматися за землю, хоч би де вона перебувала: в оренді чи у власному обробітку. Мародерство вічне не триватиме".

Р.S. Про подальші події дізнаємося вже по телефону. Василь Степанович після нічної розмови підкреслено стриманий і діловитий. Він у райцентрі, займається переоформленням земельних паїв, підготовкою реєстраційних документів. Місцевий орендар, який після гучного скандалу поміняв цілу купу сторонніх "крутих" менеджерів, став зговірливішим, договір погодився розірвати "за згодою сторін". Це обнадіює — тяганини менше
 

 

Категорія: Мої статті | Додав: boleslav (03.12.2016)
Переглядів: 226 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: