Українські композитори-пісняри, якщо вони справді українські, довго не живуть. А тим, яким удається вижити, шляхи для розвитку перекриті. І так відбувається не лише з композиторами, а й з виконавцями українських пісень, коли вони по справжньому талановиті і національно свідомі. Це підтверджують долі Івасюка, Білозіра і тих виконавців, яких остаточно витискають з пісенного простору, змушуючи переходити на російську попсу чи, в крайньому разі, на якусь з зарубіжних мов.

            Свіжі соціологічні дослідження фахівців групи «Рейтинг» засвідчили, що грошові потоки на підтримку російської попси і шансона, особливо інтенсивні за останні роки, не були даремними. Підступні операції з просування «Російського світу» в Україні, зокрема, на пісенному фронті, принесли багаті отрутою плоди. Хоча найпопулярнішою піснею українців визнана івасюківська «Червона рута», слід за нею вишикувалися «Боже, какой мужчина», «День Победы», «Белые розы» та інші «Шарманки» з арсеналу «класиків» російської попси. В структурі улюблених пісень українців виявилось 53% російськомовних, 8 – зарубіжних і лише 39 – україномовних. На Сході і Півдні це співвідношення ще менш оптимістичне для прихильників упосліджуваної нинішньою владою державної  мови. Невтішні результати з рештою, цілком очікувані.  Ряд заходів ПР, особливо прийняття закону Ківалова-Колісниченка щодо розширення застосування регіональних (читай російської) мов дають отруйні плоди, українська пісня, як і мова, за часів урядування ПР приречена на тотальне знищення. Всі досягнення технічного прогресу та «торжество братньої дружби» з Росією Путіна кинуті на її упослідження. Звідки взятися прихильникам української пісні, коли її, з одного оку, не пропускають на телеекрани і радіомережі, а з другого, з метою упослідження української пісні, запущено огидний метод її дискредитації. До виконання української пісні залучено бездарно безголосі команди карикатурних поплавських та білоножок та інших пекунів – сердючок, які зводять багатогранну різножанрову українську пісню до безголосого бурмотіння ао придуркуватого кітчу. Мета організаторів очевидна – звести таке світове явище, як українська пісня, до повного примітиву, довести, що мова і пісня 45-мільйонного народу не здатні до вираження високих почуттів. Одне не враховують юродиві – знищувати чуже зовсім не значить утверджувати, розвивати своє. Сучасна російська пісня, при тому що має загальне сприяння і постійно «накачується» нафтогазовими доларами, вироджується в суцільний шансон. Який, як не крути, асоціюється з тюремною парашею. Пісенні викидні, навіть, якщо вони відшліфовані-полаковані, довго не живуть. А українська пісня, яка зазнала у віках чимало заборон і прикростей, переживе і нинішнє лихоліття, накликане як «братами зі Сходу», так і місцевими манкуртами. На цю ж тему читайте в статтях: «Як убивають українську пісню», «Покірність ягнят», «Хто зупинить послідовників Валуєва», «Сила мови проти мови сили», «Нащадки орди і європейський вибір».