В своїй холодній війні з Україною В. Путін далеко зайшов. Під загрозу поставлено благополуччя двох найбільших слов*янських народів. При цьому вплив кремлівського параноїка, як колись Сталіна, лише зростає. Імперська хвороба лідера нації в масовому масштабі вражає росіян. Антиукраїнські зусилля виродків, які стоять у витоків холодної війни (шукаючи, як ускладнити життя українців) дають отруйні плоди. Все більше росіян під час перебування в Україні вдаються до розпалювання національної ворожнечі, вчинення політичних скандалів. Великоруські держиморди, ігноруючи події у зв*язку з розвалом СРСР, силоміць втягують пострадянські країни до різного роду азійських об*єднань, водночас прагнуть наводити в Україні свої порядки.

         Останнім часом відбуваються скандали, дуже схожі один на одного. То хазяїн ресторану чи кафе запровадить «порядок» спілкування виключно на російській мові, то в містах-мільйонниках когось поб*ють чи принизять за вживання державної мови. Часом такі скандали виходять за межі здорового глузду. Російський актор Панін в перерві між п*янками за усталеною російською звичкою, пускає в хід кулаки з метою «виховання» українського громадянина. І, пояснюючи причини такої реакції, підпилий московський хам в доповнення до скоєного обливає словесним брудом і отрутою кримсько-татарський народ вкупі з Україною. Тоді ж в Херсоні група російських відпочивальників вчинила скандал з приводу того, що на пасажирському теплоході «Арарат», на якому їм запропонували  прогулянку, було розміщено українську символіку і згадано про ВО «Свободу». Після скарги росіян один з керівників місцевого пасажирського порту пригрозив матросам і капітану звільненням з роботи за вчинені для зарубіжних гостей «незручності».

         Таких історій лише цього літнє-курортного сезону трапилось десятки, а може й сотні. І хоч закінчувалися вони по різному, скажімо, вибрики Паніна закінчились для нього хоч не великим, але стресом, але в більшості таких скандалів, що виникли на грунті шовінізму, без вини винуватими стали українці. Інтереси і честь громадян України, як і країни в цілому, захищати на офіційному рівні нікому. Влада, по суті, оголосила майже двом третинам населення України мовну війну. Закон Ківалова-Колєсніченка через запопадливість русифікаторів на місцях і в центрі виконується відсотків на 200. Під приводом застосування регіональних мов державна мова повністю витискується з вжитку в східних і південних регіонах, а у всіх інших – сфера її вжитку звужується. Щодо Києва, то тут атаки на українську мову і культуру посилюються з кожним  днем. Кияни помітили, що Попов і його команда постарались, щоб в столиці відзначали День Незалежності, як в Донецьку День Шахтаря. Пів- Хрещатика і Європейську площу донецькі повністю забрали під виконання заходів, аналогічних таким, які відбуваються в столиці шахтарського краю. Чого раніше зовсім не спостерігалось – ведучі на концерті спілкувалися з глядачами ломаною російською мовою з донецьким акцентом.

         Від таких дій чинної влади в гуманітарній сфері не лише вроджені хами на кшталт Паніна, а й більш-менш адекватні росіяни заохочуються  до імперсько-великоруських вибриків. І в такій, нічим не виправданій зверхності  путінці вбачають ознаки зростання величі «Російського світу». Тим часом чинна влада України, представники якої вважають себе такими, що виросли на російській культурі (а насправді на безкультур*ї політичних окраїн), не мають жодного шансу освоїти хоч якусь культуру.

         В ЄС з такою владою, яка не розуміє, що в порядне товариство годиться приходити зі своїми, а не кимсь нав*язаними мовою, культурою, звичаями, українцям буде не надто комфортно. Та й перспективи будуть не великими. Бо всерйоз мати справу з країною-двійником скандальної, непередбачуваної Росії навряд чи хто захоче. Тож для успіху в євро інтеграції треба було б найперш, відкинути, гуманітарне приниження перед Росією. І, на газові, торгові війни відповісти гуманітарним спротивмо. Або, принаймні, регулюванням, обмеженням культурно-мовного впливу. Хочете просувати свою культуру, мову на українських теренах – можемо дозволити. Але, по-перше, дозовано, щоб це не зашкодило формуванню власної національної ідентичності. По-друге, віддякою за гуманітарну лояльність має стати сприяння Росії в економічному розвитку України. І ще. Путінці мають визнати, і не на словах, а на ділі, що є окрема українська нація, чимало представників якої живуть і в Росії. Живуть, але не мають, на відміну від інших нацменшин Росії, своєї загальнонаціональної організації. Тож, по-третє, українцям в Росії має бути надано ті ж права, що й іншим нацменшинам.

         За таких підходів росіяни навряд чи зможуть спекулювати на гуманітарних проблемах. І добре подумають перед тим, як розпочинати будь-яку нову «війну». Напередодні президентських виборів треба добре продумати форми і порядок формування такої влади, яка змогла б: 1) поставити перед Росією, як стратегічним партнером, саме такі вимоги, 2) хотіла б і могла добитися їх виконання. Путінська Росія, до речі, сама провокує Україну саме на таку, жорстку постановку питання. Без цього добросусідства просто не вийде. Тож, в програмах кандидатів у Президенти України мають бути чітко сформульовані відповіді на виклики імперської Росії. Загальні слова на зразок «братська дружба», «стратегічне партнерство» давно зневірювалися.