Неочікуваним стало інше. Опозиція вкупі з громадянським суспільством, які б мали бути чутливі до проявів благородства і відданості спільній справі проявляють дивну байдужість до неординарного вчинку. Лише рядові люди під час опитування журналістів і соціологів називали дії Забзалюка – подвигом, а його самого – героєм. А представники опозиційних політичних сил набагато стриманіші в оцінках. Одні вважають, що й так б’ютівцю віддано багато честі, інші пояснюють байдужість до того, що відбулось, тим що «він з іншої партії». Якщо узагальнювати, то вимальовується сумна картина. Може в нас швидко поповнюються зграї негідників і до критичного рівня знижується число людей, здатних на суспільно вагомі вчинки саме тому, що громадянське суспільство хворіє на курячу сліпоту і навіть білим днем не бачить, що відбувається. Люди обов’язку і честі займуть належне місце в державі і суспільстві, коли навчимося їх помічати і відповідним чином вшановувати.

Знакове вітання і відповідь на нього, які прийшли в наш час з недалекого минулого(Слава Україні! – Героям Слава!) набули останнім часом неабиякої актуальності і злободенності. І причини цього вагомі. Україні, яка потрапила в критичну ситуацію знову знадобилися герої. Без них молода країна, яку обсіли казнокради і запроданці всіх мастей і відтінків може просто не вижити. І тут елементарної відповідальності за долю країни та інших чеснот замало. Виникла нагальна потреба в людях  готових до подвигу не задля власного звеличення, а заради того, щоб запобігти знищенню «найкращого, що є у великого хліборобського народу». Що б хто не говорив про справді видатне явище в новій історії України – Помаренчеву революцію, але героїзму вона від своїх учасників, за великим рахунком не вимагала. Це був колективний подвиг народу, який зумів зорганізуватися, але окремих героїв не було.  І не могло бути, бо не було смертельної загрози її учасникам. І спроби штучно створити героїв Майдану були марними. Сама ситуація, стримана поведінка тодішньої влади не вимагала героїзму. Достатньо було усвідомлення мети, чіткої організації дій. Тепер, коли загроза незалежності України стала реальною, а чинна влада не рахується ні з волею громад, ні з законами і Конституцією переломити хід подій у звичний спосіб навряд чи вдасться. З’явилась нагальна потреба в людях, які в останню чергу думають про себе.

Негідники і запроданці всіх мастей, що вельми комфортно вмістилися в посадових кріслах чи крутяться біля них, демонструючи переваги державно-бізнесового партнерства – такі готові на все. При цьому, оте моторошне «все» вони хочуть чинити під оплески  обманутих, які б захоплювались їх спритністю і везінням. Для встановлення такої владної ідилії треба дві речі: переконати загал, що всі люди однакові і вимір цінностей в них один – «бабло». Різниця, мовляв, лише в тому, що можливості набуття багатства різні. Махлювали і крали б, мовляв, всі, якби мали таку можливість. «Господарі життя», які сповідують таку пацансько-табірну «філософію» більш за все бояться вчинків на кшталт того, який вчинив Забзалюк і розголосу про нього. Для всіх зрозуміло, що в того була можливість присвоїти  півмільйона доларів, але не присвоїв, совість і честь  й після перебування в зграї «тушок» залишилися в нього чистими. Супротивникам нічого не залишається, як бурмотіти з телеекранів і газет жалюгідні слова порожніх звинувачень, які не стають переконливішими від численних повторень. Нормальним же українцям варто  належно оцінити суспільну вагу справді героїчного вчинку, який неодмінно знайде послідовників, і хоча б в якійсь мірі сприятиме очищенню гнітючої атмосферу продажності, яка пронизує діяльність державних інституцій.