На шляху здійснення пророкується Україні світового лідерства у виробництві, експорті продуктів харчування коштує не мало перешкод. І одне з головних - катастрофічний стан дрібних селянських господарств. Безумовні досягнення у виробництві та експорті зерна, соняшникової олії з вітчизняної сировини, де Україна перебуває серед світових лідерів, химерно поєднуються зі станом справ у найбільш масовому секторі АПК. При тому, що за рівнем застосовуваних технологій господарства, засновані на особистій праці селян, застрягли десь в 19 столітті, без них важко уявити як ряд напрямків сільської економіки, де вони займають левову частину виробництва, так і соціальний розвиток сільських територій, яке, власне, на них тримається.

Все б нічого, але час йде, а у селянських господарствах, що працюють як би самі по собі, мало що змінюється. Тут тварин і раніше, містять в примітивних умовах. Корів доять вручну, забій і оброблення тварин на м'ясо здійснюють прямо у дворах. Підготовлена ​​таким чином продукція надходить на переробні підприємства, на ринки, і не тільки на внутрішні. Оскільки в умовах глобалізації вимоги до якості та безпеки продуктів харчування зростають, перевлаштування, модернізація селянських господарств стають не просто бажаними, а вкрай необхідними. Зараз ситуація складається так, що ці стійкі та ефективні осередки сільської економіки, яким вдавалося виживати навіть у найбільш складні часи, вже найближчим часом можуть позбутися ринкової перспективи. Причому, в законодавчому порядку.

Проблема селянських господарств загострилася відразу після того, як Україна, вступивши до СОТ, взяла на себе цілком конкретні зобов'язання, пов'язані із забезпеченням безпеки харчових продуктів, скрізь, де вони виробляються. Адже в умовах глобалізації вони можуть з внутрішнього ринку дрейфувати на зовнішній, несучи загрозу не тільки країні-виробнику, але і її партнерам з торгівлі. Тому, не залежно від того, проводиться готовий продукт харчування або сировина для переробки, відбувається це в великих сільгосппідприємствах або у селянських дворах, продукція повинна відповідати цілком визначеним стандартам і вимогам.

Закон тобто ...

У СОТ, як і в країнах ЄС, вимоги до товарної тваринницької продукції суворі і однозначні. З метою санітарної безпеки молочних продуктів корів слід доїти механічним способом, молоко піддавати обробці і охолодженню на приймальних пунктах, а забій тварин, м'ясо яких призначено для продажу, проводити в спеціально обладнаних м'ясних цехах. Ці, здавалося б, елементарні вимоги, виявилися складними для виконання. Селянські господарства, хоча переважна частина їх, крім самозабезпечення, виробляє товарну продукцію, виявилися до цих вимог не готовими. І ясно чому. Утримуючи на власний страх і ризик у хлівах всього одну-дві корови, кілька свиней, десяток-другий свійської птиці, не користуючись послугами допоміжних структур з тієї простої причини, що їх часто просто немає, селяни не мають можливості ні замінити застарілі технології більш сучасними, ні розширити або спеціалізувати виробництво. Для модернізації важливого сектора сільської економіки потрібні великі кошти, допомога держави. Але вона надходить із запізненням, та й не в тому обсязі, який потрібний.

Для виконання взятих країною зобов'язань при вступі до СОТ ВР в 2009 р. приймає закон «Про безпеку та якість харчових продуктів». У січні 2010 р. закон набирає чинності, але ряд його положень і норм, дотримати які без перебудови й модернізації всієї структури дрібнотоварного виробництва неможливо, були відстрочені до січня 2015 р. Передбачалося, що цього часу вистачить для того, щоб виконати зобов'язання, які взяла на себе країна, підтягнути дрібнотоварний сектор до необхідного рівня санітарної безпеки. Уряду було доручено розробити і реалізувати програму створення інфраструктури, яка б забезпечувала дрібні господарства послугами, сприяла їх розвитку, перетворенню кращих з них у сімейні ферми. В якості перших кроків пропонувалося створити, налагодити роботу тих самих пунктів прийому молока і спеціалізованих м'ясних цехів. За підрахунками експертів, на все це було потрібно десь 2 млрд. грн. Але таких грошей у держбюджеті ні на 2011, ні на 2012 не знайшлося. Немає їх і зараз. Турботи про створення необхідної для селянських господарств інфраструктури уряд і профільне міністерство, по суті, перекинуло на місцеві влади і мізерні обласні та районні бюджети. Кабмін і профільне міністерство обмежилися проведенням інформаційно-пропагандистських заходів. Зокрема, були проведені всеукраїнські громадські слухання, матеріали яких були використані при розробці концепції розвитку та підтримки дрібних сільгоспвиробників. Але сама концепція, яка мала визначити хоча б напрями майбутньої роботи, так і не була затверджена.

Якщо господарі сільських дворів і працівники з'явилися обслуговуючих кооперативів могли чимось керуватися, то тільки благими побажаннями, з надлишком надходять від чиновників. За більш ніж 3 роки, що минули після прийняття закону про безпеку харчових продуктів у сільських дворах і навколо них мало що змінилося. Якщо за рахунок зусиль місцевої влади та переробних підприємств в окремих регіонах зайнялися створенням пунктів з прийому молока від приватників, то з возведенням для них м'ясних цехів, що вимагають набагато більших фінансових вкладень, взагалі не відбулося жодних зрушень. І це при тому, що менш ніж через 1,5 року відстрочка про набуття чинності найбільш болючих для дрібних виробників норм закону про безпеку продуктів харчування закінчується. А це означає, що на реалізацію та обіг необробленого молока, сиру і сиру домашнього виробництва, як і м'яса подвірного забою, буде накладено заборону. З усіма економічними та соціальними наслідками. Наслідки відсікання від ринку цілого сектора сільської економіки - близько 4,5 млн. селянських господарств - який, до того ж, забезпечує виробництво левової частки продовольства країни, включаючи м'ясо і молоко, навіть складно уявити. Не важко було припустити, що основним засобом невиправдано затягується вирішення питання стане ініціація черговий відстрочки. У ВР вже з'явився законопроект, який це передбачає. Заморожування таких норм закону, для реалізації яких які потрібно наполеглива системна робота, може і полегшить життя чиновників, але не допоможе справі. Оскільки в результаті нічим не виправданих зволікань внутрішні проблеми можуть істотно ускладнити зовнішньоекономічні. Під удар, по суті, ставиться і без того не високий рівень конкурентоспроможності українських товарів.

Кооперація або комерція?

Частка селянських господарств у виробництві продовольства країни залишається дуже значною, щоб їх потребами можна було б нехтувати. Навіть при тому, що влада в більшій мірі печуться великим бізнесом, субсидуючи будівництво великих тваринницьких комплексів, теплиць, овоче-фрукто-сховищ, дрібнотоварне виробництво в ряді секторів економіки продовжує домінувати. У майже 4,5 млн. особистих селянських господарствах, за останніми статистичними даними виробляється 70,1% від загальної кількості виробленого в країні молока, 45,9% м'яса. У дворах селян з березня нинішнього року перебуває 68,9%% загальної чисельності ВРХ, в тому числі 77,6% корів, 52,3% - свиней.

Ясно, що сектору, виробляючому левову частку тваринницької продукції, потрібно модернізація, створення сучасної інфраструктури, тих самих м'ясних цехів, молочних пунктів. Але до цих пір не зовсім ясно, яким чином, на які кошти (комерційні, державні, кооперативні) це робити.

Посередницький бізнес давно проявляє інтерес до роботи селян-одноосібників. Але взаємовигідного співробітництва в більшості випадків не виходить. Націлені на максимальний прибуток комерсанти-посередники, користуючись роз'єднаністю сільських господарів, при закупівлях занижують ціни, а при наданні послуг - роздувають їх. І, таким чином, більша частина доходів від виробленого в селянських дворах осідає у комерсантів. Навчені гірким досвідом, селяни найчастіше зовсім відмовляються від посередницьких послуг, перекладаючи їх на себе.

Більшість експертів, які відстежують хід експериментів і пошуків з модернізації дрібних господарств і шляхів створення для них необхідної інфраструктури, вважають, що головними дійовими особами в цій справі повинні стати не комерсанти, а кооператори. Ерік Блайх, керівник проекту USAID Агроінвест, який займається фінансовим забезпеченням доступу дрібних і середніх сільгоспвиробників України до ринків в інтерв'ю «ДТ» зауважив, що не слід вважати, ніби бізнес автоматично все відрегулює. В економіці, особливо сільської, є напрямки, які, крім, власне економічної, мають соціальну складову. І тому не є чисто комерційними. До таких, крім оптових ринків, відносяться і сільські обслуговуючі кооперативи (соки), і все, що з ними пов'язано.

Країни з гармонійно розвивається ринковою економікою, як правило, беруть на себе значну частину витрат по створенню інфраструктури, надання послуг сільським господарствам, сприяючи становленню сучасних сімейних ферм і великих кооперативних підприємств і об'єднань. Керівник напрямку проекту USAID Агроінвест Микола Гриценко вважає, що основними дійовими особами в перебудові селянських господарств повинні стати соки. «Облаштування забійно-санітарних цехів для дрібних приватників, стверджує він, є їх естетичною функцією». Експерт упевнений, що без сокового цю проблему, як і багато інші, пов'язані зі становленням дрібнотоварного виробництва, не вирішити. Комерційні структури заламають за послуги забійно-санітарних цехів таку ціну, що остаточно відвадити селян від самостійного господарювання.

Але, попри все, кооперативні структури пробивають собі дорогу. Навіть при тому, що центр передоручив облаштування сокового регіонам і спонсорам, кращі з них розширюють сферу діяльності. Успішно йдуть справи там, де кооперативи давно працюють і встигли добре зарекомендувати себе, заслужити довіру селян. СОК «Балковський» із Запорізької області за 5 років поширив свій вплив на кілька сіл, створив солідну матеріально-технічну базу, що дозволяє не тільки заготовлювати і обробляти 5 -10 тонн молока щодня, а й надавати послуги з оранки земельних ділянок, заготівлі та зберігання кормів . Керівник кооперативу В. Частка вважає, що саме соки, що завоювали довіру селян, домігшись доступу до кредитування, за відповідної підтримки держави можуть істотно розширити діапазон послуг для селян, взятися за облаштування тих же м'ясних цехів. Біда тільки в тому, що сокова дуже мало, а таких, що вже встигли проявити себе і демонструю потенціал зростання - ще менше.

Демонструючи свої можливості, ряд кооперативних об'єднань, особливо в Криму, на Волині, у Вінницькій області на додаток до вже наданих послуг зайнялися упорядкуванням продажу живої худоби, створенням м'ясних цехів. Справа доходить до створення типових підприємств такого типу, найбільш вдалі з яких цілком можуть стати зразками для поширення. Ось як виглядатиме один з кооперативних забійно-санітарних цехів, який спроектований і будується на базі одного їх сокового Херсонської області. Підприємство розраховане на надання послуг селянам ряду сіл в радіусі 25-кілометрової віддаленості. Щодоби на ньому буде здійснюватися забій двох десятків ВРХ або 40-50 свиней. М'ясо передбачається не тільки охолоджувати, але і фасувати, а при необхідності формувати партії для відправлення для роздрібної торгівлі або на оптові ринки. Найголовніше - не люди з боку, а самі селяни разом з кооператорами визначають розцінки за послуги, контролюють роботу переробників. А це зберігає надію, що продукти в результаті стануть не тільки більш безпечними, але і смачними.

У підконтрольних сільським господарям соків, в ході боротьби за безпеку продуктів харчування більше шансів, ніж у комерсантів, не перегнути палицю і зберегти, удосконалити старовинні технології виготовлення продуктів. Тоді можна сподіватися, що з ринку не зникнуть гуцульська овеча бринза, полтавське сало з подсмаженной скоринкою та інші натуральні, без хімічних добавок делікатеси з усе більш затребуваними продуктами під брендом «домашні».