або Марш патріотів

            Хоч їх вважають антиподами – Поплавський успішно «доїть» етно-патріотику, користуючись українською мовою, а Зеленський, принципово застосовуючи російську, з української відверто потішаючи в стилі мазала – в них насправді багато спільного. Обидва – це біда для культури взагалі і для української зокрема. У обох – специфічна аудиторія. Це люди, які дуже хочуть бути культурними, просунутими, але не маючи ні відповідної підготовки, ні почуття смаку, ведуться, як дикуни, на все, що блистить. Серед цих людей особливо багато чиновників – нинішніх і вчорашніх, які, не маючи ні змоги, ні бажання критикувати начальство, хочуть бодай, послухати, як це роблять інші.  Їм однаково прикольно і цікаво, як послухати бездарні пісні у виконанні безголосого, за те «блискучого» Поплавського, так і по хіхікати над примітивними вульгарними жартами Зеленського про події давно минулих днів. В обох цих команд не має не те, що таланту, а й звичайного артистизму. А те, що вслід за Поплавським Зеленський з примітивними клоунадами збирає великі зали, то це ознака того, що зростає число таких глядачів, які швидше багатіють, ніж окультурюються.

            Некритичність до самодіяльних клоунів і лицедіїв низького ґатунку так вивишує їх у власних очах, що вони всерйоз вважають себе якщо не геніями, то лідерами культурного процесу. Поплавський подався в депутати ВР, а Зеленський, роблячи з себ байстрюка російської демократії, кинувся захищати своїх слизькоязиких однодумців з Росії від санкцій української держави. Діставши відкоша за це від громадськості, Вовчик і зовсім втратив обличчя, нагадавши, що він «15 років критикував владу, отих політиків», «життя не щадив», а його тепер, мовляв, самого критикують і повчають. І невтямки йому, що коли б раніше пролунали жорсткі, але справедливі «повчання», то скоріше б дізнався, що собою являє і яка йому ціна. На схожу тему читайте в статтях «Пісенний геноцид», «Як убивали українську пісню», «Покірність ягнят»